На чергуванні з міліційним нарядом Сергій випадково зустрічає Надю — і закохується. Дивна історія стосунків триває за мірою того, як змінюються сезони року за вікном кімнати молодої жінки на першому поверсі типової «хрущоби». Історія любови набуває дивних, а з часом і драматичних обертів, перегукуючись з долею останніх років важко хворої радянської країни. Останній зі своїх двох визначних повних метрів для Одеської кіностудії Ігор Мінаєв створив вже після еміграції до Франції. Працівники студії дивом відшукали паризький номер режисера, аби нагоду про забутий підпис під угодою на постановку сценарію Ольґі Міхайлової. Так народився творчий тандем Мінаєв-Міхайлова, активний й донині, і виник один з найдивніших фільмів «перебудовного кіно». Сюжет, який є вільним переказом «Кармен», розгортається під звуки комуністичних демонстрацій. Натуру лячного, напів мертвого Санкт-Пєтєрбурґа естетизує вишуканими операторськими техніками 1940-х блискучий Володимир Панков, який фільмував також й «Холодний березень» і плідно співпрацював з Кірою Муратовою. Суворий «кухонний» реалізм час від часу поступається невротичній, моторошній еротиці: відомій сцені, де герой обробляє ноги коханої окропом, що її навіяли дитячі спогади Мінаєва про дивний випадок з його сестрою, міг би позаздрити Чарлі Кауфман. Особисте у «Першому поверсі» не можна відокремити від політичного: з одного боку, стосунки персонажів токсичні як такі, з іншого — їх не можна відокремити від отруйного впливу середовища. Недарма фільм названий саме на честь однієї з кількох вузлових локацій, віддаючи данину одвічному квартирному питанню. Режисеру Мінаєву пощастило втекти з Союзу, де йому впродовж більш ніж десяти років перешкоджали займатись улюбленою справою, але й у Франції він далі досліджує феномен радянськості, як-от у монтажній стрічці «Какофонія Донбасу» (2018).